Дубинка Руслана Григорівна

ЗЕМЛЯ – МАТИ НАША У розумінні наших людей вона — це та, яка все родить: «Земля— мати наша», «Земля — годувальниця». Вона ж і домівка наша, бо на ній ми живемо, цебто, наш край, батьківська земля, Батьківщина, отже, рідна земля. Ми — сини землі. На ній умножаємо себе. Трудимося коло неї, бажаємо словом, піснею, найвищими її здобутками — хлібом-сіллю, щоб стало ще краще жити. Земля увійшла в наше життя назавжди. Від неї ми невіддільні. З неї ми виходимо, по ній ходимо, в неї і йдемо. «Земля в землю» — часто посутньо приказують наші люди, засвідчуючи цим свій світогляд. В тому не тільки практична діяльність, а й духовне життя пов'язане з нею. Земля — джерело нашої любові і патріотизму. Наші предки — східні слов'яни поклонялися землі, джерелам та рослинам. І зараз люди використовують її здобутки, як значущі символи в ритуальних діях: хліб, зерно, плоди, рослини. Сама земля теж є художнім образом у стрункій системі народних свят та обрядів, в окремих діях, побажаннях. Весною діти качаються по зеленій землі. Ця забавка мала раніше змістовне уособлення і для дорослих — набратися ростучої сили землі. Молода, коли просить на весілля людей, доземно їм тричі кланяється. Так же вітаються молоді з усіма людьми і на урочистостях. Це — вияв особливої поваги. Взагалі, доземний уклін є символом найвищої вдячності і шани. Крім усього, молодим бажають, щоб вони були родючі і багаті, як земля. Коли від'їздить людина кудись надовго з рідного краю, бере з собою грудочку землі, аби вона гріла душу і була повсякчас із нею. Цей звичай у нашому краю описав Тарас Шевченко в поемі «Катерина». Юнакам із сіл Тальнівщини, які йдуть в лави Збройних Сил України, батьки вручають грудочку землі, аби ті знали, що мають захищати. Взагалі земля в нашого народу була в особливій повазі. Люди вірили, що вона всюди і в усьому помагає, бо ж є могутня і всеможна. Вірити в землю — це бути такою, як вона. Відомий факт, коли запорожці, йдучи до турецького султана, насипали в чоботи землі і твердили йому: «На чиїй землі стоїмо, — тій і служити будемо». Ось така звичаєва мудрість, як вершина дипломатії. Козаки, вирушаючи на таємну справу, робили так, як йдеться у пісні «Про Саву Чалого і Гната Голого»: «Візьмемо своєї землі в чоботи під ноги, а щоб не знав тe пан Сава нашої підмови». Землею бажають, нею і проклинають: «А щоб ти землі перед собою не бачив» І що найстрашніше: «Щоб тебе свята земля не прийняла». Найвища клятва — клятва землею: її цілують або з'їдають грудочку, щоб утвердити свою правоту, істинність. Земля — це і найбільша сила. Герої казок кажуть ворогові: «Землею й водою будем битися з тобою». Вона — це й довічна вірність: «нас розлучить сирая земля». «Ударив лихом об землю», — кажуть про людину, котра одним махом позбувається клопотів. А коли помирає людина, то й наостанок їй бажають: «Земля тобі пухом», «Легко тобі землю держати». І кидають на могилу грудочку землі. Так, як ото гуртом зводять хату, так разом і насипають могилу. Основну енергію землі дає сонце, живить її вода, а людина докладає сил, щоб на ній і квітло, і родило. Коли ж сонце починає свій новий річний цикл, люди наші колядують: «Радуйся, земле, ясен світ засвітився». Весь процес хліборобський, тобто життєвий, пов’язаний із землею. Як ось у весняному чи осінньому ритуальному зачині сівби. Ото має чоловік їхати на поле. Наїдається добре, аби колоски були повними та дорідними. Піднесений величчю здійснюваного, виходить він з хлібом-сіллю на ниву. Стоячи серед поля, піднімає його господар до сонця і каже: – Благослови, Боже, щоб родило всюди! Потім тричі кланяється на схід сонця і так само — на всі сторони світу. Кладе хлібину на рушнику серед поля і бере зерно на засів: – Благослови, Боже, щоб родило всюди! – В добрий час, як у людей, так і в нас! Хто перший почав, щоб у мене позичав! Бере хлібороб мішка через плечі, човником зв'язаним, і засіваючи із жмені, приказує: — Роди, де й упадеш! — Роди, земле, на кривого, на сліпого, на козаченька молодого! — Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю|. Коли ж лягло зерно в теплі обійми землі, господар благословенно промовляє: – Дай, Боже, дружнього сходу та доброго врожаю! Пісня й праця зливаються в єдиний квітучий мотив життя. Орел поле виорав Та пшеницю засіяв, Крилечками зволочив, Дрібний дощик примочив. Роди, Боже, пшеницю Молодицям на паляницю, Старим бабам на крохмаль, А дівчатам на коровай. Щоби цьому не було впину, то старші менших до землі прилучають та навчають життєвих основ: – Земля — наша мати – Дай землі — вона дасть і тобі. – Не випускай землі з рук. – На чужій землі хліба не заробиш. – На добрій землі — добре й родить. – Земля чорна, а хліб білий. – Земля потребує доброї погоди, доброго насіння, доброго трудівника. – Земля трудівниця й годівниця. – В кого земля, в того й сила. – Земля-мати, будеш робить — будеш мати! СИН ЗЕМЛІ І СОНЦЯ Хліборобство є життєвою основою українського народу в усі роки історичного і майбутнього його життя. Оскільки у зерняті, колоску сконденсована сила сонця і землі (коло і сок), то хто їх вирощував, той вважався сином Сонця, цебто людиною божою та святою. У мистецтві Трипільської культури зернина єднає Небо і Землю. Цей планетарний образ сущий і в українських колядках, де сам Бог за плугом ходить, а врожайні снопи в копах і полукіпках вивершуються аж до небес. Ідеологія життя українців, його вартості найбільше виявлені у хлібові і духовною пов'яззю найтісніше поєднані із землею і працею на ній. Хліб-сіль на рушнику — це її найзмістовніше втілення, яке створює найвеличніший образ українського народу. Віддавен хліб є не тільки щоденним вжитком, великою святістю, а й твором мистецтва. За образотворчими елементами, композиційно-стильовими засобами хліб є величним твором мистецтва, а саме художнє хлібопечення — це такий же багатозмістовний жанр українського народного мистецтва, як декоративні розписи, вишивання, килимництво, різьблення тощо. Художнє хлібопечення давньою традицією єднає нас із предками та пращурами, промовляє про світославний світогляд та духовну велич. Хліб належить до найбільших святощів нашого народу і став його найвизначальнішим символом. Втілений у хліб-сіль на вишитому рушнику, він уособив найзриміший образ його господарської та духовної сутності. В ньому хліб втілює Землю, а сіль – Сонце (солсолнце). Хліб називають даром Божим. Він із самого Раю та ще й «зорями вквітчався, місяцем підперезався». Традиційний український хліб є круглим. У площині — це коло, а воно є найпершим означенням сонця у творах історичних культур нашого краю та в українському народному мистецтві. Якщо поглянути збоку, то перед нами вимальовується горбочок, який створює образ землі. Символіка в оздобленні хліба також образно відтворює і сонце, і вогонь. Щонайперше — це навскісний хрест. Він є основним образотворчим елементом у декоративному оздобленні кераміки Трипільської культури, у колядницьких, великодніх хлібах, у короваях. Так образно, що хліб є сином Сонця, оздоблювали свої печені хліби на Придніпров'ї сколоти-орачі (2500 р. тому) та черняхівці-хлібороби (2000 р. тому). Під час розкопок давньоруських міст Колодяжного, Воїня знайдено буханці хліба із зображенням хрестів. Волинські викопні хлібці ледь не через усю площину мають рельєфно викладені хрести. Квітка-шишка, котра вивершує майже кожну композицію сучасних ритуальних хлібів на Середній Наддніпрянщині, є не що інше, як символ сонця, а зубці – качалочки з тіста, що навколо неї, — то ніби проміння, яке йде від світила. Зображення створюється за зразком чотиричастинності. Основна схема оздоблення у художньому хлібопеченні виглядає так. Через хлібину навхрест прокладається дві качалочки з тіста. На перетині вивершується квітка-шишка. По краях можуть бути шишечки, а поміж лініями хреста викладаються зображення пташечок (гусочки, голубочки), листочків, колосочків, скрутнів. Така композиційність має глибокі історичні корені. Ще шість–п'ять тисяч років тому прадавні хлібороби з часів Трипільської цивілізації створювали зображення на гончарному посуді, яке орієнтувалося на чотири сторони світу. Таким чином відтворювалася повнота його існування, створювався місткий образ-символ. Адже світ є чотириєдиним (чотири сторони), і все в ньому створено за цим же принципом — рік має чотири пори, хати чотирибічні, серце чотирикамерне. Єще один аспект, який споріднює хліб із сонцем, — це його назви із коренем «кол». Коло є найпершим означенням Сонця. Від нього і походять багато хлібних слів, назв. Це і колосок — вмістилище небесної та земної сили, і найменший із печених хлібів — колобок, і поминальна каша — коливо, і перше в році свято на честь Сонця — Коляда, і ритуальний хліб на родини, похорони, свята — ко/а/лач, і хліб на останнє в році свято Сонячного кола — ка/о/лита. Звідси і назва символу нашого сонячного краю — калина. Найдавнішим ім'ям Бога було Сонце. Таким первісним, але найзримішим є оце просте його означення. Хрест у колі вважається схематичним зображенням Світобудови. Цей символ є основним зображенням не тільки в орнаменті Трипільської цивілізації, а й в наступних історичних формаціях та багатьох жанрах народного мистецтва. Сонце в мистецтві трипільців-оріїв зображується у вигляді кола, круга, а суть його відтворюється у прямому чи навскісному хресті. У Трипільській культурі усе будувалося і творилося по колу. В культурі і побуті українців донедавна все теж робилося і творилося по колу, а саме воно було священним, як і Сонце. Отже, споконвіку все духовно значиме робили по колу і за сонцем. Від уявлення про сонце, від початків хліборобства назви хлібів поєднувалися саме з ним. Навіть сама солома є священною і має корінь «оло», той що у слові «коло». Деякі культи, як засвідчують веди Рога («Рігведа»), відбувалися на жертовнику із соломи, а сколоти священні дари приносили в соломі. Оскільки хліб є сином сонця і таким святим, як і воно, то ритуальні хліби печуться із хрестами, а назви їхні походять від «Кола». Видатний український мовознавець і етнолог Олександр Потебня відносить хліб до «числа символів сонячного Бога». По зближенню Сонця, Короваю і Молодого, саме Сонце можна віднести до чоловічого божества. У художньому хлібопеченні як найдавнішому вияву мистецтва, народної віри і світогляду, закарбовані найосновніші образи-символи в історичній лінії буття українців. Сонце є невгасаючим і постійносущим образотворчим символом; хрест як втілення єдності світу; сварга як уособлення священого руху світла; зоря (шишка, ружа) – символ краси і світлості; вертута-безкінечник — безкінечність руху і обертання; ромб — знак родючості. Через ці образи на хлібах передається не лише сутність і краса світу, а й потреба людини жити в суголосі із ним. Розглядаючи художнє хлібопечення, ми не можемо обійти і нашу давню міфологію. Так, коржі, короваї виготовляли на честь сонячного Бога Хорса. З хліборобством пов'язаний і Бог вогню та літнього сонця — Пал. Саме від нього походить назва основного вжиткового хліба — паляниця, а також слова пов'язані із вогнем та стиглістю: палити, паленіти, половіти і місце, де росте хлібне збіжжя, — поле. У літературі Київської Русі зазначається, що наші предки своїм найближчим божествам Роду і Рожаницям на потребу («треби кладуть») «короваї молять». Слов'яни з острова Аракон (Балтика) на честь бога Світовида пекли пирога у зріст людини. Пироги випікали не тільки на пири (бенкети), а більше всього на честь бога Сварога — корінь слова «рог» їх споріднює. Є ще гостинці, які мають назву — рогалики. Також і корінь у слові пряник — на історичній Уманщині подібні слова вимовляють твердо — праник — зближує цей хлібний гостинець із сонячним РА. В одному ряду тут стоїть і карачун. Гостинці за подобою зір, місяця, коників також належать до солярного культу (це про них співається у колядках, щедрівках) і є сакральними за змістом. Гостинці за формою людини — пані, барині могли відтворювати образ давньої володарки світу Великої Матері, а пізніше — богині Берегині. Від колобка до короваю — таке розмаїте багатство народного хлібопечення. Найбільшого і найповнішого художньо-ритуального відтворення воно набрало у святах Сонячного Кола — Коляді, Великодні, Калиті, у суто хліборобському святі — обжинках. Одначе найбагатшим на художні хліби, як і на пісні, є народне весілля. Образ Коляди-Сонця як символу ясного світу є основним і єднальним у всіх трьох зимових святах. На святий вечір на покуть (це хатнє святилище) кладуть страву на честь Сонця — кутю, а зверху на неї — ритуальний хліб. У Мохначі Чорнобаївського району такий хліб чи не найдавніший. Це — звичайна паляниця, зверху якої викладено праукраїнський символ — навскісний хрест. Саме таким знаком у календарі із землі полян, зафіксованому на орнаменті глека черняхівської культури (початок нашої ери), позначено січень — місяць сонячних святків. Лежень, який кладуть на покуть у селах Тальнівщини, Уманьщини, оздоблений зубцями та пасочками, які чергуються один з одним і створюють графічність малюнку. Внизу лежень має опояску. Зверху на зубцях посаджено дві пташечки. Поруч виліплено вертути. Таким знаком в українському народному мистецтві зображується безкінечник, який символізує невпинність руху світового буття. У мистецтві трипільціворіїв та сколотів-хліборобів ним позначався «коловертящий рух Сонця» на небі, цебто кола Сварожі. Вертути печуть також окремо, як гостинці для обдаровування колядників. Дві вертути, з'єднані навхрест, створюють знак «сварги», «свастя» (свастика), що означає світло душі — щастя. Сварга уособлює верхнє небо і є символічним означенням Бога небесного простору Сварога. Такими вертутами свахи оздоблюють короваї, лежні, калиту, шишки. У селах черкаського Наддніпров'я колядників обдаровують ще й книшами. зображення на них також розпросторюється на чотири сторони світу, як і навcкісний хрест. Книш із Хлипнівки (Звенигородщина) — це вже повний образ Сонця. Посередині із зубців витворено його коло. Вісім пампушечок довкола утворюють восьмипроменеву зорю, таку як на писанках, килимах, вишиванках. Таку, з якою ходять колядницькі ватаги. Пекли також книші чумацькі. Ними колись проводжали чумаків у дорогу. Виготовлений він із качалочок тіста. Посередині із них зроблено чотирипалу квітку, а по боках ними так виплетено – ніби вимережано. Весь книш розкішний, мов пишна квітка. На щедрий вечір на покуть клали парні хліби, приурочені давньому парному божеству. Оскільки на Маланку починали свататися, то воно (божество) могло опікуватися шлюбом. Ці парні хліби називають Маланка і Василь: «Вона у квітках, а він у маніжках». Отже, у сонячного свята і хліби, і зображення на них мають світлоносну символіку. На Великдень печуть два найосновніші хліби — калачі та бабки з викладеними із тіста оздобами. Своєю формою, зображеннями вони відтворюють ідею розвитку природи від весняної сили сонця. Так, бабки печуть високими на ознаку того, що усе в ріст іде, а шишка-розета зверху є образом життєдайного сонця. Від неї на чотири сторони відходять листки-закрутки. На багатьох бабках є зображення шишки-сонця, яка виліплена в обертальному русі. Отже, ідея відродження життя весною тут передана сповна. На Гуцульщині таке сонце викладають із качалочок тіста, в якому втілено ідею постійного руху. Це, очевидно, про такі твори кажуть: «Хліб, мов сонце». На зажинках пекли перший хліб з нового урожаю — богач. Зазвичай, це — пишна паляниця (щоб урожай вдався дорідним), оздоблена навскісним хрестом, шишечками та колосочками. Закінчення жнив вивершує обжинковий коровай. Це друга, після весілля, урочистість, коли печеться цей священний хліб. Посередині нього викладається пишна квітка-шишка, до якої від країв йдуть чотири пасочки-колосочки. Поміж них поставлено чотири вертути, а навкруги обжинковий коровай опоясаний колосочками-зубцями. Завитки і колоски утворюють восьмираменну зорю, яка є основним образотворчим символом у декоративних розписах, писанках, килимах, вишиванні.

Наша мова солов'їна Відлітають соловейки з зеленого гаю. Я їх хочу зупинити, але як – не знаю. Ой, спиніться, милі птахи, не слід відлітати, Бо без вас осиротіє Україна-мати. Під час журби і печалі ви нас розважали, А в сумнівах, безнадії віру укріпляли. Українцям необхідні ваші ніжні трелі, поверніться, соловейки, у свої оселі. Поверніться, милі птахи, у гай, у діброву, Щоб прекрасний спів чарівний ми почули знову. Ой, раді б ми залишитись тут, на Україні, Тільки вам вже не потрібні трелі солов’їні. Он вороння, наче хмара, дерева обсіло. Вони чорні та великі, і каркають сміло. Де нам своїм ніжним співом їх перекричати, От і мусимо край рідний тепер покидати. Затулили чорні крила вже майже півнеба, Та людям, поки не пізно, їх спинити треба. Не прожити нам без сонця ні дня, ні години, Не пускайте соловейків з рідної країни. Рідна мова Мені співає кожне слово, Твій кожен звук мене чарує. Кохана українська мово, Твоя душа в мені вирує. Вслухаюсь в шепіт трав шовкових І чую пісню колискову. У тебе, українська мово, Закохуюсь я знову й знову. Струмок співа про твою вроду, А соловейко – про кохання. Ти невмирущий, мій народе, Як ясне сонце на світанні. Бува, що небо вкриють хмари, Та день настане неодмінно. І хоч проблем у нас чимало, Я вірю в тебе, Україно! Ганна ЛИСЕНКО.

Від хатинки до хатинки Ходить Миколай — Кожушок чарівний, Срібна борода. Він несе дарунки Діточкам малим І любов дарує Українцям всім!